«Людині, яка всі свої статки отримала за декілька хвилин, важко зрозуміти, що в футболі для досягнення результату потрібен час», — з подібною характеристикою для Романа Абрамовича, думається, погодяться і Жозе Моуріньйо, і Авраам Ґрант, і Луіс Феліпе Сколарі, і Карло Анчелотті, і Андре Віллаш-Боаш. Не те, щоб Роберто Ді Маттео, звільнений російським власником «Челсі» сьогодні зранку, раніше не здогадувався про темперамент свого роботодавця, але тепер у нього є повне право повторювати вищезазначену цитату.
Менеджеру, якого звільняють наприкінці третього місяця сезону, залишається лише бідкатися про те, що йому не вистачило часу. Та, на превеликий жаль для вже екс-наставника «Челсі», час — це далеко не головне, чого йому забракло. Попередник Ді Маттео, Андре Віллаш-Боаш, чи не частіше, ніж слово «проект» любив згадувати про «довіру», якої він із кожним наступним днем на «Стемфорд Брідж» відчував усе менше. Але якщо португалець відчував хоча б на перших порах віру від керівництва клубу, то Роберто Ді Маттео її так і не дочекався.
«Зі мною радилися», — завіряв Роббі після кожного гучного підписання «Челсі» минулого літа. Абрамович викладав шалені гроші за Едена Азара, Марко Маріна та Оскара, ніби ставлячи Ді Маттео перед фактом – ці хлопці прийшли грати в футбол і під них ти повинен міняти свої побудови. На «Стемфорд Брідж» розпочалась справжня революція, але її ініціатором точно був не менеджер «синіх». Ді Маттео почав нагадувати дитину, якій подарували величезну коробку конструктору LEGO, показали яскраву картинку і попросили її зібрати із наданих складових. Інша справа, що на кольоровому ярлику був зореліт, а дитина звикла складати тільки машинки.
Зрозуміло, італієць знав, під що він підписується. Він знав, який тиск, відповідальність та забов’язання він на себе покладає. Ді Маттео важко називати заручником обставин, або, тим більше, жертвою, але такого ставлення від рідного клубу він навряд чи заслужив. Йдеться навіть не про звільнення, а про увесь термін його керівництва «Челсі».
Важко сказати, який з варіантів розвитку подій у березні – призначення Роберто тимчасовим менеджером «Челсі» після звільнення Віллаш-Боаша чи наступні весняні звершення Ді Маттео – здавався більш непередбачуваним. Швейцарському італійцю вдалося навести лад у роздягальні «Стемфорд Брідж», зробивши акцент на грі в обороні і повернувши на законні місця сенаторів лондонців, Террі, Коула, Лемпарда і Дроґба. Це все, помножене на прихильність фортуни, і допомогло привезти в Лондон «вуханя» Ліги чемпіонів і найстаріший футбольний трофей світу, Кубок Англії.
Новий сезон «Челсі» розпочинав із грандіозними амбіціями. Феноменальне тріо Оскара, Мати і Азара зачарувало всю футбольну Європу, ознаки реабілітації вчергове почав подавати Фернандо Торрес, а гра лінії оборони не виглядала гіршою за весняні показники. Не обходилось і без труднощів, але в цілому процес переходу на новий стиль проходив досить поступальними темпами. «Сині» грали легко, швидко і сміливо, в прекрасному стилі обігравши «Ньюкасл», «Тоттенгем» та «Арсенал».
Втім, вже на початку осені стало помітно, що новий «Челсі» має низку вельми серйозних проблем. Трьома китами, на яких будувалась гра тріумфаторів Ліги чемпіонів, були організованість, самовіддача і клас ветеранів команди. Останній фактор є, мабуть, був найважливішим із всього переліку – влітку Лондон попрощався з Дідьє Дроґба, восени в чергову серію скандалів потрапив Джон Террі, а Ешлі Коул з Френком Лемпардом то домовлялися із клубом про нові контракти, то лікувалися. Ґері Кегілл без ДжейТі в якості партнера виявився захисником зовсім іншого класу, Райян Бертран не зумів адекватно замінити Коула, Торрес відкрив нову безгольову серію, а ключовим гравцем у центрі поля для «Челсі» став Джон Обі Мікел. Без своїх сенаторів «аристократи» втратили характер – як у нещодавніх матчах із «Суонсі» і «Вест Бромвічем» — та «інстинкт вбивці» — як у матчі з «Ліверпулем». Відсутність ветеранів оголила і ще одну залежність «синіх» — команда почасти грала кардинально протилежними за якістю відрізками, а Хуан Мата з Еденом Азаром виявилися не всесильними.
В кінці вересня я називав «Челсі» командою-епізодом, командою, яка витягувала матчі завдяки одному-двом моментам – як-то дуплет імені Едена Азара в стартовому матчі чемпіонату проти «Віґана», магію Хуана Мати проти «Арсенала» або феномену Оскара проти «Ювентуса». Ці епізоди важко назвати фартом – скоріше це був рівень індивідуальної майстерності команди Ді Маттео. А тільки-но в «синіх» почала вимальовуватися командна гра – «Челсі» видав фантастичний матч проти «Норвіча» — здали самі персоналії: Азара явно вимотали всі дев’яносто хвилин у більшості матчів, Оскару не залишалось нічого іншого, як бити з будь-якої дистанції, а Мата помітно втомився. Помітьте, це трапилось уже в жовтні, хоч і традиційно жахливому для «Челсі» місяці. Не те, щоб це була пряма провина Ді Маттео, але «Плану Б» італієць так і не придумав.
Як і його колишньому босу Віллаш-Боашу, Роббі не вистачило і гнучкості. Гнучкості у виборі кадрів, у тактиці і, врешті решт, у спілкуванні з підопічними. Те, що Петр Чех минулого тижня дозволив собі досить сміливі висловлювання щодо гри «Челсі» в обороні – більш ніж серйозний показник стану роздягальні. Як і в ситуації з трансферами, Ді Маттео дуже невпевнено коментував процес переговорів щодо продовження контрактів Террі, Коула і Лемпса – просто тому, що він ними не займався. Що ви — не сумнівайтесь, із ним радились!
На цьому, щоправда, паралелі з Андре Віллаш-Боашем у Ді Маттео не закінчуються. Багато хто любить повторювати, що вирішальним для португальця матчем на тренерському містку «Челсі» була гра з «Манчестер Юнайтед» на «Стемфорд Брідж». Та, яку «дияволи», не без допомоги улюбленого рефері Райяна Бабеля, змогли витягти з 0:3. Із тим камбеком «сині» загрузли в серії невдач, що увінчалась поразками від «Вест Бромвіча» та «Наполі», і португальця із клубу «пішли». Схожа ситуація спостерігається і в кар’єрі Роберто Ді Маттео – на звання переломного моменту сезону зараз претендує – не повірите – домашня гра з «Манчестер Юнайтед», яка закінчилась перемогою сера Алекса лише завдяки спірним рішенням арбітра Марка Клаттенбурґа. Ну а останнім матчем на тренерському містку «Челсі» для Ді Маттео в Прем’єр-лізі став виїзний матч проти того ж «ВБА», який також завершився поразкою. Врахуйте ще і той факт, що в Лізі чемпіонів обидва наставники свої останні ігри провели в Італії і обидва матчі програли, пропустивши по три м’ячі, і отримайте надзвичайно цікавий збіг обставин.
Вчорашню поразку від «Юве», яка звела до мінімуму шанси лондонців пробитися до плей-офф ЛЧ, однак, назвати випадковістю язик у мене не повернеться. Роберто Ді Маттео, розпещений прихильністю фортуни, пішов на більш ніж ризикований крок і з тріском провалився, вчисту програвши тактичну дуель тренерському штабу «Старої синьйори».
Звісно, виходити на гру, в якій головним завданням було не програти, без номінальних форвардів – це не найменш логічне рішення італійця. Хтозна, як склався б матч, якби після фантастичного сольного проходу Оскара Еден Азар зумів би пробити Буффона, а прикрий рикошет не розмочив ворота Чеха, але виглядав учора «Челсі» вкрай погано. Не в останню чергу тому, що Ді Маттео ризикнув повернутися до схеми, яка вже раз його озолотила, звівши нанівець усі свої попередні напрацювання. Та двічі в одну річку, як відомо, не ввійдеш.
«Клуб ніколи не забуде про значний внесок Роберто до історії «Челсі» і завжди буде радий вітати свою легенду на «Стемфорд Брідж», — проголошує офіційне звернення керівництва лондонського клубу на офіційному сайті. Роман Аркадійович вже видзвонює Нью-Йорк, журналісти розписують список інших можливих претендентів на вакантне місце, а вболівальники прощаються зі ще однією жертвою браку часу. Як би там не було — дякую, Роббі!
Ярослав Друзюк, спеціально для 11na11.com
