Тарас Михалик вибивав гроші із Суркіса

Український захисник московського «Локомотива» Тарас Михалик згадав про виступи за київське «Динамо» і розповів про роботу з Юрієм Сьоміним.

— Згадаймо київське «Динамо» епохи Сьоміна. Як російського тренера зустріли в консервативній Конча-Заспі?

— Тренер з ім’ям. Ми про нього чули. Хлопці спершу насторожилися: що тепер буде, які пертурбації намічаються? Але у нас відразу стало виходити. Ми провели дуже хороший сезон, виграли чемпіонство. Правда, особисто у мене не все йшло гладко — по ходу сезону отримав травму, порвав хрестоподібну зв’язку.

— Згадай, як ти став капітаном за Сьоміна?

— Сам не очікував! Був ошелешений. Взагалі-то капітаном у нас був Олександр Шовковський, але траплялося, він не грав. І ось одного разу приходжу в роздягальню, а мені лікар дає пов’язку. І ніяких коментарів на цю тему крім: рішення головного тренера. У команді сприйняли це нормально.

— Ймовірно, головний тренер оцінив твої людські якості і бійцівський дух.

— Мені важко судити. Скажу лише, що мені завжди хотілося підтримати колектив, молодих. На моєму шляху в професійному футболі не виявилося людини, який дав би дійсно розумну пораду, розповів про порядки. Коли побачив в «Локомотиві» братів Міранчуків, постарався їм дати підказки, яких мені свого часу не вистачило. Летіли, пам’ятаю, далеко на збори і всю дорогу спілкувалися. Їм було цікаво.

— Саме Сьомін поставив тебе в Києві на нову позицію.

— Так, центрального захисника. До цього я грав і в нападі, і опорника, і правого хава. На Кубку Першого каналу нас з Юсуфом вперше спробували в центрі оборони в матчі зі «Спартаком». У нас не було досвіду гри на позиції, але ми все ж адаптувалися, гідно себе показали. Приїжджаю в збірну, а мені кажуть: ти більше не опорник, ти — центральний захисник.

— Як ти справлявся з різношерстою київською компанією? Там же через одного — «шибайголова».

— Взяти Хачеріді. Нісся вперед. Його вчасно треба «прихопити»: «Женя, стій, не розганяти». Або Гармаш — вершник без голови. Сперечався з ним: навіщо ти розмовляєш з суддями, навіщо витрачаєш на них емоції? Закликав його до спокою.

— А ще Мілевський, Алієв…

— Ой, досить. У нас було багато яскравих футболістів і абсолютно нормальне спілкування.

— Юрій Павлович в «Динамо» і сьогоднішньому «Локо» — чи є що порівняти, які відмінності в методиці роботи?

— Не люблю такі порівняння, некоректно. У Києві була одна ситуація і обставини, в «Локомотиві» інші. Дивився тут фільм »Червона машина» про радянський хокей. Сподобалося, як про Тихонова розповідав Фетисов. Він сказав: не треба гравцям роботу тренера обговорювати.

Можу одне сказати: будь-якому тренерові, щоб вибудувати гру відповідно до своїх уявлень, необхідно поглиблено попрацювати з командою на зборах. Сьомін прийшов не взимку і не влітку, такої можливості у нього не було.

— Чи міг ти вирішити якесь складне питання з президентом Суркісом?

— Повторюся, я був віце-капітаном, просто виходив з пов’язкою на поле. Якщо потрібно, то заводив розмову в інтересах команди. Заходить президент в роздягальню, а я йому: «Ігор Михайлович, пам’ятайте, ви премію обіцяли…» Я не соромився. Президент, пам’ятаю, тоді засміявся і звертається до команди: скажіть спасибі Михалику, він вчасно нагадав, все буде зроблено. І хлопці сприймали мою дію як підтримку, як прагнення впрягтись за команду.

— Тарас Михалик — унікум. Опинитися в київському «Динамо», не маючи футбольної освіти…

— Іноді про мене говорять: Михалику техніку б підтягнути. На що я готовий дати відповідь: хлопці, так звідки техніка, я вчився в звичайній школі, в інституті, в спортивній секції не займався. У мене заняття за розкладом почалися в 17-річному віці.

— А що до цього?

— Дворовий футбол. І, звичайно, футбол з татом. Він грав на першість області. Я з ним періодично катався, брав участь в тренуваннях, грав. М’яч завжди був зі мною, я це любив щиро.

— І все ж незбагненно для днів сьогоднішніх, як хлопець без школи відбувся на професійному рівні.

— Напевно, з цієї причини і погляд на футбол у мене свій. Особливо щодо навантажень для дітей. Коли з шестирічок запитують як з професіоналів, це загрожує розчаруванням. Дітям цей футбол просто набридне. Не думаю, що дітям з перших днів життя потрібно багато навантажень і футбольної науки. Подивіться, як влаштовано в Європі: школярі працюють з м’ячами, фантазують, сприймають гру як розвагу. Вони вчаться футболу через захоплення.

— А бійцівським якостям можна навчити?

— Або вони є, або немає. Це в характері закладено.