Ващук: Лобановський на очах у команди випивав келих пива, те, що він здає, було помітно за рік до інсульту

Колишній захисник київського «Динамо» Владислав Ващук розповів про часи тренерства Валерія Лобановського.

«Запам’ятайте, коли ви будете грати з найсильнішими командами світу – ніколи не підлаштовуйтесь під їхню тактику гри. Ви повинні грати свій футбол. Тільки в такому випадку є шанс на успіх. Ніколи ні під кого не підлаштовуйтеся».

«Якщо ми виграли – можете порадіти успіху. П’ятнадцять хвилин. А потім повинні думати про наступну гру. Якщо програли, то можете почати турбуватися. Теж на п’ятнадцять хвилин. І думати про наступну гру».

«Вас не стосується те, що я говорю пресі після матчу… Вас не повинно стосуватися те, що я говорю пресі, хвалю я там когось або лаю. Неважливо, що я там говорю. Я говорю те, що вони хочуть чути, а з вами ми все обговоримо потім і зробимо свої висновки. І взагалі – я забороняю вам читати газети і дивитися новини. Робіть свою справу, вас не повинно хвилювати те, що про вас говорять. Ви все одно не будете подобатися всім».

Лобановський був геніальним менеджером. Він чітко бачив місце кожного з нас на полі, але при цьому домагався, щоб ми були універсальними гравцями. Перед матчем зі «Стяуа», здається, викликав мене до себе. Він завжди нас перед матчами по лініях викликав – оборона, центр, напад. Іноді індивідуально. Кивнув на дошку з фішками, запитує: «Ну, Влад, де ти себе сьогодні бачиш?». Я показую на центральну – тут звичайно ж. А він бере її і ставить праворуч.

– Ні, сьогодні ти будеш грати правим.

– Васильович, я ж ні разу в житті правим не грав.

– Не грав, а будеш. Та ти не бійся, я подивився – у них там зліва нікого немає. Так що давай.

Валерій Васильович не боявся експериментувати, завжди знаходив якісь нестандартні рішення. Я грав і центральним півзахисником, і правим захисником, і ліберо – Валерій Васильович міг змінити позицію в будь-який момент, прямо перед грою, потрібно було бути готовим завжди. Як потім я був вдячний тренеру за свою універсальність. По-перше, це допомагало зрозуміти як краще діяти на полі, прорахувати варіанти. По-друге, ми могли замінити один одного без проблем.

До травм і травмованих гравців ставлення у Васильовича було філософське. У цьому питанні він довіряв медичному штабу команди. На першому місці були успіхи «Динамо», ну а на другому – особисті проблеми і здоров’я гравців. Медицина обслуговувала потреби команди і робила все для її перемог. Все-таки не потрібно забувати, що Лобановський – продукт своєї епохи, де здоров’я спортсменів завжди лягало на ваги успіху.

Коли я чую, що хтось обурюється, що футболістам багато платять, то завжди хочу запитати, чи ви готові пожертвувати своїм здоров’ям заради грошей? Не на словах, а так, реально. Чи готові так ризикувати? Відмовляти собі в дуже багатьох радощах життя, працювати без продиху і розуміти, що, якщо не пощастить, то може і не вийде стати великим футболістом? Залежати від тренерів, господарів команд, роботи агентів, не отримувати нормальної освіти, не бачити сім’ю, жити від гри до гри? Немає таких зарплат, які могли б виправдати втрачене здоров’я.

«Барселона», «Реал», «Манчестер», «Баварія» – Лобановському було неважливо з ким ми граємо. Це була всього лише робота. І через п’ятнадцять хвилин він уже думав про нову гру. Ліга чемпіонів, український чемпіонат – він однаково серйозно ставився до всіх ігор. Нам аплодували стадіони суперника (це найвищий ступінь фанатської культури – якщо команда противника показує високий клас гри, то їй аплодують стоячи. Навіть якщо улюблена команда програла. Наприклад, «Камп Ноу» після програшу «Барселони» – нам аплодував хвилин сорок. Фантастичні відчуття, я вам скажу. Нас любили фанати. Нас впізнавали в глухих селах і готові були носити на руках.

Лобановський не обдурив – ми стали зірками.

Шевченка і Каладзе купив «Мілан», Реброва – «Тоттенхем», Лужного – «Арсенал». Щодо всіх інших теж були пропозиції з продажу, не про все ми знали, звичайно, пізніше спливала інформація з приводу пропозицій від європейських грандів. Продавали гравців Суркіси неохоче, тільки якщо була реально велика вигода. У команді стало престижно грати. З’явилися іноземці з божевільними зарплатами. Багатьом тоді стало прикро – як це, ми ж не гірші. Ну про це я вже писав.

Із зірковою хворобою Лобановський боровся просто. Одного разу, у 99-му, викликав мене до себе. Потиснув руку і сказав: «Влад, ти хороший футболіст. Думаючий, розумний, відчуваєш гру. Дуже мені подобаєшся як людина, імпонуєш як особистість. Але ми будемо прощатися. Усе. Просто час прийшов».

Іди до Ігоря Михайловича, скажи що я з тобою більше не працюю. Я охолов. Моментально зрозумів, що розслабився і відчув себе незамінним, а в спину завжди хтось дихає. Пішов до Суркіса – той каже, ну не знаю, я поговорю з ним, а ти поки тренуйся. З команди мене не прибрали. Але зірку збили раз і назавжди. З тих пір я точно знаю – незамінних немає. Я, до речі, тільки через рік дізнався, що це був такий метод виховання. І то – випадково дізнався. Але допомогло тоді конкретно і надовго. Зрозумів, що все може закінчитися в один момент.

Лобановський володів божевільним, майже містичним даром переконання. Людина, поговоривши з ним двадцять хвилин, міг змінити думку, що складається роками. Він спокійно випивав келих пива за обідом на очах у команди. Просто келих пива за обідом. Не більше. Ніхто ніколи не бачив головного тренера не те що п’яним – навіть напідпитку. Хоча всі знали, що Васильович любить хороший коньяк. У будь-якій ситуації він був тверезий і спокійний.

Він мав дуже своєрідне почуття гумору. Коли вся команда підстриглася налисо. Васильович вийшов на свій балкон, подивився на нас і сказав: «Мда… І як мені тепер волохатого в команду поставити?».

Ми дуже любили коли він посміхався. Виблискуючи своїми золотими зубами. Шкода, що це було дуже рідко. Він ніколи не матюкався на футболістів. Голос підвищував за весь час разів зо два-три, не більше. Він з повагою відгукувався про своїх гравців. Він був брилою, його рішення не оскаржувалися.

Про те, що Лобановському стало погано, дізнався по телефону. На тій грі 7 травня в Запоріжжі мене не було. Те, що Васильович здає – було помітно вже десь за рік до того, як все сталося. Сказали інсульт, будуть везти в Київ.

На похоронах ми дивилися один на одного і не могли уявити, що ж буде далі. Нас чекало інше життя, кожного – своє. Я шалено вдячний долі, що дала мені Лобановського», – написав Ващук на своїй сторінці у Facebook.