Київське «Динамо» вже кілька років розчаровує своїх прихильників. У 2012, здається, розчарування досягло апогею. Бо іноді думається – гірше бути просте не може. Хоча приблизно ж ті думки роїлись в голові раніше – наприклад, коли кияни з тріском програвали всім у Лізі Чемпіонів. Гадалось – нічого, трішки потерпіти, чорна смуга мене і команда знову почне радувати.
Дійсно, так і сталося. У сезоні 2008/2009 років, коли командою керував Юрій Сьомін кияни не лише впевнено виграли чемпіонат (а тоді донецький «Шахтар» сипався в першості України навіть сильніше, ніж «Динамо» зараз), завдавали прочухана суперникам у Кубку УЄФА, хоча його так і не виграла, де поступилися «Шахтарю», який мов би взяв реванш за програш чемпіонату.
Ось тоді то київські фани начебто заспокоїлись – все добре, команда та клуб на шляху одужання. Та зовсім скоро емоції кардинально змінились. Знову провали на всіх фронтах, довгий час без трофеїв чемпіоном востаннє ставали у 2009, Кубок вигравали у 2007, і лише 2011 виграли СуперКубок, але то за повноцінний трофей навряд чи можна вважати для команди рівня «Динамо».
А лікар хто?
Після провалів команди в єврокубках у середині минулого десятиріччя стало зрозуміло вже всім – клуб потребує лікування. Багато чого говорилось і писалось про відносини в клубі та команді, про те, яким чином підбирали гравців та хто на цьому заробляв. Тож, 2007 року Ігор Суркіс відважився на досить визначний крок – на посаду генерального директора команди було запрошено Резо Чохонелидзе, який до цього довгий час плідно працював у італійському «Мілані» тренером-селекціонером. Він приходу грузина очікували багато чого.
Особливо, після перших його інтерв’ю. Резо відкрито заявляв, що мікроклімат у команді занадто поганий: «Мене представили команді, і перше враження виявилося невтішним. Фізично футболісти були готові рівно на десять хвилин високого темпу. У такому стані «Динамо» грало в Лізі чемпіонів проти «Роми», «Спортінга», «МЮ» … А мікроклімат у колективі? Суцільні угруповання: бразильці, серби, африканці, українці. Хлопці навіть за обідом між собою не розмовляли. В «Динамо» повністю відсутнє повагу до тренера! У «Мілані» таке навіть уявити неможливо! Індзагі, Мальдіні, Шевченко, Амброзіні і поза футбольним полем були єдиним цілим». Хоча ще тієї осені – осені 2007 року – кияни вчергове провалились у Лізі Чемпіонів, програвши всі шість зустрічей. Потім був приход Сьоміна і майже видужання, яке досить швидко припинилось.
Літо 2012 і трансферна активність начебто знову вказували на видужування не лише команди, а й клубної структури, але результати команди, невпевнена гра, постійній програші, яких в попередні роки і за цілий сезон стільки не бувало, довели – до одужання пацієнта ще досить таки довго. На жаль…. При чому не лише для вболівальників «Динамо» повинен охоплювати жаль, а й інших команд. Зокрема тих, хто намагається все ж таки поборотись за місце в Лізі чемпіонів. Бо зараз ці команди отримали такий шанс не лише завдяки своїй силі, а й слабкості «Динамо». Тому подібний успіх – якщо він все ж таки буде – не повинен упевнити, що «Дніпро» чи «Металіст» стали дійсно другою силою в Україні.
Що значать слова подяки?
Досить показовою є реакція вболівальників інших клубів – в першу чергу зі Східної та Центральної України – яких відверто радують невдачі київського клубу. Іноді здається, що навіть більше, ніж досягнення своїх команд! Пояснюється це все просто – бачте, кияни, як важко вам стало, коли судді перестали допомагати. Тобто, все знову крутиться навколо старої історії «Суркіс всьо купіл»….
Але шановні! Перш ніж танцювати біля хворого, радіти його хворобі, краще б згадали, за що можна бути вдячними «Динамо»!
- За багаторічну монополію в першості України. Саме вона підштовхнула спочатку Ріната Ахмєтова, а потім інших вкладати гроші в футбол. Саме ця монополія запалили в їхніх серцях досягти зі своїми командами того, чого досяг Суркіс із «Динамо». Та й перемогти флагмана українського футболу – це було найбільшим бажанням! Навіть зараз, коли лідерство захопив «Шахтаря» і не збирається його втрачати, складається враження, що мотивація перемоги над «Динамо» й досі вища, ніж над «Шахтарем».
- За успіхи «Динамо» у єврокубках. Коли вся Україна, не маючи приводів для радості у суспільно-політичному життя (до речі, як і зараз) вболівала за киян! Звісно, основні досягнення припадають на кінець 90-х років минулого сторіччя. І навіть початок нового століття не був занадто успішним. Але саме ці успіхи стали фундаментом для інших клубів України, які прагнули та грали в Єврокубках.
І лише завдяки «Динамо» України отримала два місця в Лізі Чемпіонів, після чого вже й інші клуби стали підтягуватись. Вболівальникам «Шахтаря», які зараз намагаються принизити досягнення «Динамо» минулих років та ті бали, що клуб приніс у таблиці коефіцієнтів УЄФА потрібно б пригадати, що досить довго донецький клуб взагалі був, як п’яте колесо в автівки – дніпропетровський «Дніпро» й то успішніше виступав у Європі. Тож, вихваляючи свій клуб та принижуючи головного суперника, не забувайте, що хоча ви зараз і виступаєте досить успішно у Європі (та й то не завжди), не потрібно забувати, як це було кілька років тому.
- За інфраструктуру. Хто перший в Україні побудував базу світового рівня, на якій постійно тренувалась збірна. Безкоштовно! Хто вкладав кошти у реконструкцію стадіона? Тоді ще ніяких Донбас-Арени та інших стадіонів не було навіть у проекті! А динамівську інфраструктури визнавали на найвищому європейському рівні. І лише набагато пізніше інші клуби почали підтягуватись. Звісно, вони орієнтувались не лише на киян, а взагалі на традиції створення клубів, які існують у світі, та хто все почав в Україні?
- За Андрія Шевченка! «Динамо» лають за те, що чимало перспективних гравців там просто зникають. Але назвіть ще хоч одну команду, що досить добре поводиться з перспективними, яка змогла виростити гравця такого рівня як Шевченко.
Чигринського до уваги не беремо – вважати його таким лише через незрозумілу дурість «Барселони», що заплатила за гравця, який хоч і показував на той момент досить пристойний футбол, але який не був таким вже обов’язковим придбання, не потрібно. Андрій Шевченко, вихованець школи «Динамо» не лише прославив український футбол, а дав зрозуміти всім – в Україні є талановиті хлопці. Але коштують вони дорого:).
- За фанатів. Так! Хіба десь раніше зародився організований фанатський рух, кращий за київський.
Та достатньо креативний, вигадливий та цікавий. Це вже потім підтягнулись інші. Зокрема особливої уваги заслуговує харківський….
- За «Суркіс всьо купіл». Так-так! Навіть за цю дурість, що почала ширитись Україною! І навіть зараз не вщухає, хоча зрозуміло, хто править бал в українському футболі та які нечесні методи та принципи гри при цьому використовує!
- За футбол! Саме за футбол, у який кияни грали на протязі багатьох років, тоді як інші команди просто мучились та боролись за примарні досягнення у вигляді другого чи третього місця.
Просто шкода…
І впевнений – таких «Дякую» можна знайти чимало. Було б бажання. Але вболівальницька пам’ять коротка. Хоча й зрозуміло – є своя команда, інші вороги. Принаймні, під час очних дуелей. Хоча впенений — скоро пацієнт почне одужувати. І буде не легко всім — і «Металісту», який так і не зпромігся поки що піднятись вище третього місця, незважаючи на свої амбіції, і «Дніпру», де дали час Рамос, який будує досить симпатичну команду, і навіть «Шахтарю», який і обігнав киян у розвитку на кілька років.
Але… те що відбувається в українському футболі зараз більш нагадує справжню травлю, яка почалась кілька років тому в одному футбольному проекті та яку підхопила частина глядачів. Тих глядачів, які здебільшого полюбляють брати лише те, що їм дають, а не те, що їм потрібно. Зі зміною влади у футболі тиск Донецька лише посилюється і тут виявилось, що просто кинути щось у бік «Динамо» хоча б у коментах на футбольних сайтах то святе зобов’язання. І мені шкода таких людей. Чесно. Щиро. Іноді до чорної ненависті. Але шкода….
Микола Білоногов, спеціально для http://11na11.com
