Ми всі обожнюємо футбол – інакше б ви не були читачами цього сайту, а я не був б дописувачем. Проте переважна більшість любить спостерігати лише за матчами найкращих команд світу та читати чергову добірку новин про зірок світового масштабу.

При цьому ніхто не хоче говорити та читати про той футбол, з якого, власне все і починалось – любительський. Хоча практично всі вболівальники грають чи грали в нього колись. Всі нинішні зірки-мільйонери також починали свій шлях саме з масового футболу. Тому я сьогодні й пропоную поговорити про тих, хто любить ганяти м’яча не заради того, щоб отримати черговий контракт та купити на ті гроші якусь-там поганеньку Ferrari California, а про тих, хто дійсно отримує від цього задоволення. Власне, останніх у кілька тисяч раз більше ніж перших.

Босоногі футболісти

Кілька днів тому побував в одному із сіл нашої славної Неньки, де проводився невеличкий футбольний турнір на честь 60-ти річниці створення футбольної команди. У далекому 1952 році босоногі пацани, у яких було лише дві пари бутс, вирішили, що досить грати один проти одного, та розрівняли площадку, встановили ворота та й стали тренуватись. Зовсім скоро й перша гра була зіграна – з командою міського заводу. Бутси хлопці розділили по-справедливості – одну пару воротареві, другу – центральному захисникові, всі інші – босоніж (як індійці з «Іст-Бенгал Клубу», які у 1953 році програли в Києві динамівцям 1:13). Та це не завадило «селянам» перемогти містян з рахунком 3:1. Директор заводу подивившись на це «неподобство» плюнув та й покинув стадіон задовго до кінця гри.

З тієї команди залишилось живих лише двоє. Один з них й організував святкування ювілею. Федір Звєрєв – відома на теренах Ізюмщини (Харківська область) особистість, почесний громадянин міста Ізюм. У 77-м виглядає досить непогано. Свого часу відучився у Вищій школі тренерів, де слухав лекції самого Костянтина Бєскова. Проте все життя займався лише з дітворою. Багатьом дав путівку у життя. Зробив справжніми людьми, прививаючи окрім футбольних навичок й чисто людські – чесність та порядність. Серед найбільш відомих вихованців – колишній арбітр, а зараз інспектор Олександр Кран.

Аби був м’яч, а привід знайдемо

У турніри взяло участь 4 команди. Одна юнацька, дві звичні та ветеранська. Дивився я на все та й милувався. Хоча вони й поруч не стояли з матчами Ліги Чемпіонів, але тут було набагато більше бажання та куражу, а іноді можна було побачити такі витівки футболістів, які й більш іменитим «колегам» наснитись не могли. І при цьому – іноді вони були ладні повідривати ноги один одному, а іноді падаючи на газон, сміялись та вихоплювали з під ніг суперника м’яч руками.

Ось цей дядечко, що вправно б’є м’яча повз юного воротаря точно у дальній кут, народився у 1955 році. Але від цього на полі зовсім не сумує. А біжить так, що аж трава з бутси летить. І в стик йде такий, що молоді хлопці від переляку тікають за лінію поля. Знову ж таки зі сміхом. А дядечку тому байдуже. Бо він футбол любить. Й досі може у першості району вийти та відбігати кілька десятків хвилин.

А ось цей славний вусань – чи то на козака схожий, чи на галльського Астерікса – на полі відчуває себе справжнім фантазістою, видумуючи хитромудрі комбінації. Байдуже, що їх не завжди розумію, а точніше – завжди не розуміють.

Те та не зовсім те, що потрібно….

Новообраний президент Федерації футболу України Анатолій Коньков відразу після свого обрання заявив: «Першочергове завдання Федерації футболу України – відродження масового футболу. Прийшов час розвивати масовий футбол разом з органами державного управління, без яких цю масштабну задачу не вирішити».

То зрозуміло – у нас без якихось там програм написаних та прийнятих чи то на сесії у Верховній раді, чи то на місцях ніхто робити нічого не буде. Як каже начальник управління фізичної культури – створіть федерацію, розробіть програму, ми її приймемо на сесії, закладемо фінансування, а потім якщо гроші на це фінансування виділять – тоді й поговоримо, а без програми не можна працювати, зась.

Тобто виходить, і без програми нічого не отримаєте, і з програмою для вас навряд чи кошти знайдуть. Та й звідкіля їх брати…. Це такий міський начальник. Немає в місті футболу масового організованого….

Районний кращий. Він кілька років першість району тягне на плечах, кілька кубків створив, пляжний футбол придумав грати. Проте й у відносно благополучному районному футболі  цього року драма сталася. Була там команда одна, яка вже років десять першість вигравала, хоча й в селі створена, та грали в ній здебільшого жителі міста. Тому зібралася федерація футболу та й постановила – хто в селі грає, а в місті живе – той легіонер, тому давайте ліміт зробимо. Ось прем’єр –ліга з лімітом, а ми чим гірше? І не стало в районі однієї команди. І залишилось чоловік 20 без турнірів – а це – якщо скласти всі до купи – матчів 20 за сезон мінімум набігає. Так про який розвиток футболу масового йде мова, якщо районне місто та районні села відокремились один від одного.

Міському начальнику тому байдуже – грошей немає на всі ті витівки та й все. Говорить – нікому займатись з хлопаками дорослими. А те що вони самі організували чотири команди та між собою умовну першість протягом літа проводять – то байдуже. Як і те – що ветерани футболу самі створили свою команду та по всій області катаються громлять всіх суперників. Але то все «неофіціально оні делают, неорганізованниє і несерйозніе, а мне другіх забот хватає». Й чекає доки область дасть грошей на нову площадку із синтетичним покриттям.

Може хтось пояснить – навіщо на подвір’ї дитячого садочка мостити синтетичне покриття розміром п’ять на п’ять, вартістю кілька десятків тисяч, якщо маленькі дітки добре бігали й по пісочку та травичці? Чи хтось впевнений, що взимку там сніг прибиратиметься й дітвора буде гасати щосили та м’яча бити на тому покритті?

Можна зрозуміти коли такі площадки робляться у великих містах, де скрізь лише асфальт та бетон. Трави й не видно. Незрозуміло, навіщо вони потрібні у провінційному місті, де й стадіон на повну потужність не замружений – бо, нагадаю, й футбольної команди то не має. А є ще кілька не поганих галявин на шкільних стадіонах. То може краще там навколо поля поставити стільці індивідуальні та освітлення зробити й хай футболісти по натуральній траві бігають? Бо навряд чи взимку синтетична галявина буде потрібна. На лютому то морозі…

Та начальнику то байдуже. Гроші надійшли, площадки будуються, а він міському голові знай собі рапортує – як спортом опікується та скільки всього зроблено, а що після закінчення ДЮСШ вже подорослішавшим містянам спортом займатися доводиться лише самостійно, то він мовчить. Міський же голова бачить – щось будують, значить працюють та й не переймається іншими спортивними проблемами. Й не задумується, що спортивні зали в місті відремонтували не завдяки активному начальнику, а завдяки виборам, бо чомусь з дивною послідовністю кошти на них надходили й надходять як раз перед черговим народним плебісцитом, а ремонти закінчують рівно за тиждень до волевиявлення, ще й гучно відкривають ті зали, неначе якась «донбас-арена» зросла. І гроші на майданчики зі штучним покриттям стали надходить як раз у середині літа, щоб будівництво завершити на початку жовтня. Чому саме тоді, сподіваюсь, зрозуміло?

Звісно, добре, що хоч перед виборами щось роблять, але коли ще й на людей почнуть увагу звертати?

Так що масовий футбол він є, але здебільшого тримається поки що на бажанні самих футболістів-аматорів гасати за м’ячем. Бо нікому вони не потрібні. Не державі, ні місцевим керівникам, які є на службі у тієї держави.

Legolas спеціально для http://11na11.com